9 Травня жителі та гості Минківки в черговий раз зустрілися біля братської могили, вшанувати пам’ять загиблих в роки війни воїнів – визволителів.  Близьких, рідних, знайомих і незнайомих, з відомими іменами і безіменних…                           

        Здається,  за довгі повоєнні роки встановили імена усіх безіменних, кого могли встановити, та виходить що ні. Ось майже напередодні 70 – річчя визволення нашого краю ми стали учасниками  до болю хвилюючої зустрічі.               

       Біля обеліска Слави зупинилася машина з російськими номерами і привернула увагу Лісовина М.Я. Ми підійшли, розговорилися. І відбулася зустріч.  На братську могилу воїнів приїхали люди з далекої Воркути. Ми  дізналися, що у цій братській могилі покоїться вічним сном їх дід та прадід , а для нас воїн-визволитель нашого села рядовий Радянської Армії Горемикін       

       Павло Никифорович, який загинув 16.09.1943 року під Рудим Байраком. Родом Павло Никифорович був зі Ставропольського краю, а загинув , визволяючи братній народ України.  До війни працював трактористом, вирощував хліб, виховував дітей І, мабуть, виховував добре, бо  стали  вони прекрасними людьми, якщо через стільки років сивочолий шахтар Горемикін Павло Іванович та юний його син Олександр приїхали у таку далину  на могилу до свого діда та прадіда.

       Ці хвилюючі хвилини біля братської могили зі сльозами на очах, зі смутком душі та радістю усвідомлення того, що рідні знайшли могилу, знайшли в серці любов до своєї рідної дюдини, щоб відвідати могилу у такому далекому краї. І  схилили голови  біля братської могили сивочолий онук шахтар з Воркути Горемикін Павло Іванович  та юний правнук Олександр. І блистіли у них на очах сльози.

       У школі відбулася зустріч з гостями села. Учні почули розповідь  про загиблого воїна. А ще це був для них вражаючий приклад збереження цінностей сім’ї, роду, пам’яті поколінь.

        До болю хвилююча зустріч… Схвильовані до сліз дорослі, ще більше вражені і теж схвильовані діти. Здається, всього лише випадок, навіть життєвий епізод. А яка сила людської пам’яті , роду, сім’ї ...

     Не могла стримати сліз і я. адже і мій батько пройшов війну  з 1941 по 1945 роки. І помер досить молодим від ран війни, коли я ще була школяркою. На дорогах війни десь загинув і мій дядько та покоїться невідомо де.

         Ідуть роки. А серце не забуває тих страшних подій і щемить ще сильніше. І так хочеться, щоб молодь це розуміла, цінувала, пам’ятала, якою ціною дісталася Велика Перемога, пам’ятала так, як оці онук та правнук, що знайшли могилу свого найріднішого воїна-визволителя.